що багато подорожував

1) який багато подорожував

2) проїжджий, жвавий (про шлях)

3) геол. ератичний

* * *

1) що багато подорожував

2) проїжджий; жвавий ( про дорогу)

3) гeoл. ерратичний ( про валуни)

1) широко

2) далеко, на великій відстані; з великими проміжками

3) дуже, сильно, надзвичайно

* * *

1) широко

2) далеко; на великій відстані; з великими проміжками

3) значно, широко, сильно

1) що багато подорожував

2) проїжджий; жвавий ( про дорогу)

3) гeoл. ерратичний ( про валуни)

1) широко

2) далеко; на великій відстані; з великими проміжками

3) значно, широко, сильно

Ляйбніц, Готфрид Вільгельм (1646, Ляйпциг - 1716) - нім. філософ, вчений В. ивчав філософію та право в Ляйпцизькому ун-ті, математику в Ієнському. Після закінчення Ляйпцизького філософського ф-ту захистив у 1666 р. дис. "Про комбінаторне мистецтво", в кінці того ж року в Альтдорфі - дис. на ступінь докт. права. Л. створив першу обчислювальну машину, яка, крім арифметичних дій, могла добувати квадратні корені; після її успішної демонстрації у Парижі був обраний до Паризької академії, а в 1673 р. став членом Королівського тов-ва у Лондоні. Першу статтю про диференційне числення Л. опублікував у 1684 р., а про інтегральне - у 1686 р. Л. виступив ініціатором створення Академії наук у Берліні (1700), був обраний (пожиттєво) першим її президентом. Протягом життя Л. багато подорожував (певний час перебував у Франції, Англії, Італії, зокрема у Римі). Постійним місцем роботи Л. (від 1686 р. і до смерті) було опікування бібліотекою герцогів Ганноверських. Власна філософська система задумувалась і створювалась Л. як спроба синтезу досягнень античної, середньовічної та "нової філософії"; в історію світової філософської думки вона увійшла як завершення європейської філософії XVII ст. і як попередниця нім. класичної філософії. Основними імперативами раціоналістичної за своїм характером методології Л. постають універсальність і чітка доказовість філософських міркувань. Вихідними методологічними засадами, що уможливлюють дотримання означених імперативів, є наступні принципи буття і мислення: 1) несуперечливість будь-якого можливого або мислимого буття (закон суперечності); 2) логічна первинність можливого над дійсним (можливість незліченної множинності несуперечливих світів); 3) достатнє обґрунтування, що існує саме даний світ, відбувається саме ця подія, а не будь-які з можливих (закон достатньої підстави); 4) довершеність чи досконалість даного світу як достатня підстава його існування. Досконалість дійсного світу Л. розумів як гармонію сутності та існування Н. а відміну від попередніх мислителів, які вважали анахронізмом такі поняття античної та схоластичної філософії, як "ентелехія", "монада", "мета" (або кінцева причина) та "субстанція" (субстанційна форма), Л. залучає їх, докорінно переосмисливши, як основоположні і продуктивні засоби філософського пізнання. Першочергове місце тут належить поняттю "монада". Л. радикально відходить від ототожнення матерії і протяжності та тлумачення простору як субстанції (Декарт), позаяк такий підхід, на його думку, передбачає нескінченну подільність. Натомість він вводить поняття частки, наділеної силою (на тій підставі, що цього вимагають закони руху). Прості субстанції, або монади, не мають протяжності і тому не можуть ділитися іще на щось простіше; вони є осередками сили і, отже, почуття, сприйняття (перцепції) і прагнення (апетиції). Кожна монада є мікрокосмосом, що "віддзеркалює" увесь універсум. Із тези, що монади - це прості субстанції, випливає, що вони не мають вікон, через які щось має "входити і виходити". Звідси - ідея Л. про напередвизначену гармонію, адже інакше неможливо пояснити взаємозв'язок монад поміж собою. Подібно до того як два хори можуть співати за однією партитурою, так і монади взаємодіють на підставі первинного Божественного вибору щодо їхнього співіснування. Існування Бога Л. обґрунтовує, виходячи із принципу достатньої підстави; оскільки поняття Бога можливе, то він існує. Тільки Бог спроможний, "віддзеркалюючи" свою власну природу, нівелювати відмінність між випадковим та необхідним; але це не означає, за Л., що зникає людська свобода. Людині, як монаді, також притаманні сприйняття, апетиції і спонтанність, але у формі мислення, волі і свободи. Свобода (включно зі свободою вибору) полягає у слідуванні велінням розуму згідно із принципом достатньої підстави.

[br]

Осн. тв.: "Принцип індивідуації" (1663); "Роздуми про знання, істину та ідеї" (1664); "Теорія руху" (1671); "Міркування про метафізику" (1686); "Про походження речей" (1697); "Теодицея" (1710); "Монадологія" (1714).

Монтеск'є, Шарль Луї де (1689, замок Ла Бред, поблизу Бордо - 1755) - франц. філософ, есеїст. Був знатного походження (барон Лабреде); упродовж 20 років - голова парламенту Бордо; багато подорожував (Італія, Нідерланди, Англія). Одним із філософських підсумків його подорожніх спостережень була ідея про необхідність визнання різноманітності звичаїв, релігій, законів соціально-структурного впорядкування, географічних чинників, які зумовлюють своєрідність будь-якого народу й країни; отож і Франція не може претендувати на зверхність щодо інших країн. Гармонійне суспільство, вважав М., - це те, яке враховує усю сукупність чинників, що стосуються і власного, й усіх інших народів А. налізуючи походження суспільства, спирався на теорію природного права; доводив, що і в первісних суспільствах існувала нерівність, а також певні регулятиви щодо норм справедливості. В оцінці різних типів суспільного правління віддавав перевагу конституційній монархії, яка, на думку М., спроможна запобігти тиранії двох типів - одноосібного деспота та маси народу; з огляду на це, високо шанував англ. конституцію як "дзеркало свободи". Вірив в існування Бога та вплив Божої благодаті на обдарування людини здатністю до вільного вибору.

[br]

Осн. тв.: "Персидські листи" (1721); "Дух законів" (1748).

Парацельс (спр. ім'я Філіп Теофраст Бомбаст фон Гогенгейм) (1493, Айнзидельн, Швейцарія - 1541) - вченийлікар, теолог, філософ. Ще за життя П. - "Лютера в медицині" - його ім'я стало легендарним і було оточене таємницями і чутками. П. сам докладав зусиль до творення власного міфу, підписуючи, напр., свої книжки як "найславетнішийіз філософів", "князь хіміків" і "монарх медицини". Університетську освіту і ступінь докт. медицини П. здобув у м. Ферара (Італія). З метою збагачення досвіду і знань багато подорожував, відвідував інтелектуальні центри Європи і Сходу, брав участь у військових кампаніях (певний час перебував навіть у татарському полоні). Спілкувався із сучасниками-гуманістами, зокрема, з Еразмом Роттердамським. Викладав курс медицини у Базельському ун-ті (читав лекції нім. мовою, а не латиною, що передбачала академічна традиція того часу). П. - яскравий представник натурфілософії доби Відродження. У медицині (яку він визначав як "натуральну магію") П. виявив себе справжнім реформатором і сумлінним дослідником. Лікувальна справа завдячує П., зокрема, детальним описом багатьох внутрішніх, нервових, психічних і професійних захворювань. П. широко використовував у практиці лікування новаторські прийоми хірургії, кольорової та музичної терапії, бальнеології і хіміотерапії. Одне з головних завдань алхімії П. вбачав не у пошуках філософського каменя, а у виготовленні цілющих ліків. Філософській позиції П. притаманне обстоювання взаємодоповнювальності емпіричного і теоретичного знання, їхньої принципової неповноти одне без одного. У своїх дослідах П. виходив з ідеї єдності світоустрою (який тлумачив у гілозоїстському дусі), тісного зв'язку і родинної близькості людини і світу, людини і Бога. Завдяки своїй богоподібності людина, згідно з П., спроможна зрозуміти свою відповідність і подібність іншим видам реальності, опанувати їх та взаємодіяти з ними. Людина - не тільки "мікрокосм", або малий світ, який вміщує в собі незліченні властивості і природу усіх інших речей; людина є "квінтесенцією", або п'ятою (по відношенню до чотирьох першостихій - землі, води, повітря та вогню), істинною сутністю світу, яку Бог наділяє рисами творця. Через це людина перевершує усі інші істоти, що покликані їй служити; через пізнання усіх цих істот людина приходить до пізнання самої себе. Знання, згідно вчення П., не містить заборонених для людини сфер; воно є здатністю і обов'язком людини, проявом її всемогутності. Створена П. концепція світу і людини виявилася плідною для розвитку природничих наук у XVI - XVII ст. П. - автор численних праць, написаних переважно метафоричною, втаємничено-герметичною мовою: фундаментальної багаторічної праці про походження і перебіг хвороб - великого трактату "Парамирум"; "Хроніки Каринтії"; "Лабіринту ошуканих лікарів"; "Філософії"; "Потаємної філософії"; "Великої астрономії" та ін.

Фарабі, Абу Наср Мухаммед Ібн Тархан, ал- (870, Фараб на Сирдар'ї - 950) - середньоазійський і арабомовний вчений-епциклопедист, математик, астроном, лікар, філософ. Ф. - глибокий знавець спадщини Аристотеля, автор численних коментарів до його філософських та природничонаукових творів, сучасники називали його "Другим великим учителем" або "Аристотелем Сходу". Навчався в Бухарі і Самарканді, жив у Багдаді (тодішньому центрі Арабського Халіфату), останні роки життя провів у Каїрі, Алеппо, Дамаску. Багато подорожував. Знав 70 мов. Спадщина Ф. налічує близько 130 різноманітних трактатів з логіки, математики, медицини, астрономії, теорії музики, юриспруденції, філософії. Він вивчав і порівнював політику, психологію, етику, естетику, природознавство. Вчення Ф. охоплює майже всі філософські проблеми епохи раннього Середньовіччя: матерія і її форми, буття і його категорії, властивості органічного і неорганічного світу, форми і ступені пізнання. Подібно до більшості мислителів Середньовіччя Ф. сприймав Бога як першопричину буття, проте визнавав зовнішній світ таким, що існує самостійно і незалежно від надприродних сил. Матеріальний світ, на думку Ф., складається з шести природних тіл (прості елементи, мінерали, рослини, тварини, люди та небесні тіла). Світ пізнаваний, джерела пізнання - органи чуття, інтелект та умовивід. Перші два дають знання безпосереднє, а за допомогою останнього пізнається суть речей. У трактаті "Про класифікацію наук" Ф. усі відомі йому науки розподілив на п'ять розділів: науки про мову, логіка, математика, фізика і метафізика, суспільні науки. Основу логіки Ф. становлять закони та форми аристотелівського "Органону" О. дним із дискусійних моментів в історико-філософській науці є питання про те, чи володів Ф. самостійним і оригінальним мисленням, чи виступав як компілятор, роль якого зводилася до перекладу, уточнень і пояснень спадщини Платона і Аристотеля. На сьогодні його коментування визнане формою особливого вираження творчої думки. З іншого боку, позиція коментування обумовлена розумінням Ф. процесу становлення і розвитку філософської думки. Ф. - перший філософ середньовічного Близького Сходу, який включив у свою систему розгляд питань суспільного життя. "Трактат про погляди жителів доброчесного міста" (948) - один із останніх зрілих творів Ф. "Доброчесне місто" очолює філософ С. успільство, держава - це той же людський організм. За Ф., "Доброчесне місто" подібне до здорового тіла, всі органи якого допомагають один одному з метою збереження життя живої істоти. Вплив ідей Ф. на європейську науку можна порівняти із впливом Ібн Сіни (Авіценни) та Ібн Руиїда.

[br]

Осн. тв.: "Геми мудрості"; "Про класифікацію наук"; "Велика книга про музику"; "Трактат про погляди жителів доброчесного міста"; "Філософія Платона та її частини"; "Сутність законів Платона"; "Філософія Аристотеля"; "Промету Аристотеля в "Метафізиці"; "Діалектика"; "Софістика"; "Риторика"; "Про трактат великого Зенона з вищої науки" та ін.